Як і в старших класах школи, я волів сидіти за завданнями якнайменше, але одержувати за це високий бал. З навчальних дисциплін обрав «американську мову жестів», «лінгвістику» і «мандаринський діалект китайської» (у родині ми й так спілкувалися китайською). Щоб виконати одну з основних вимог, я записався на курс вивчення Біблії. Великим плюсом цього курсу було те, що на ньому ніколи не задавали домашніх завдань, за які виставляли б оцінки, і з часом я просто перестав туди ходити. А мінусом — те, що оцінка за цей курс виставлялася за результатом іспиту, до якого я абсолютно не був готовий, адже за весь час викладання цього курсу жодного разу не сів за підручники, що мав би їх читати впродовж семестру. Підозрюю, що за роки навчання в коледжі найкраще я опанував уміння відкладати все на потім.

За два тижні до іспиту з цього предмета викладач оголосив сто тестових запитань. Нам пояснили, що кожен отримає п’ять запитань, обраних навмання, і нам потрібно буде на кожне дати письмову відповідь на кілька абзаців.

Було фізично неможливо втиснути у два тижні те, що ми повинні були прочитати за семестр, але й провалювати іспит я аж ніяк не хотів.

Кажуть, що біда всього навчить. У Гарварді за допомогою комп’ютера ми могли підключатися до електронних інформаційних груп, еквівалента Е.Д.О., що ми з ним вовтузились у школі. В одній такій групі я дав оголошення, запрошуючи всіх студентів-гарвардців, які вивчали Біблію в рамках навчального курсу, приєднатися до цієї найбільшої з усіх на той момент студентських груп (найбільшої, бо її віртуальний характер знімав усі обмеження на кількість учасників).

Кожному зацікавленому студентові я видав для ретельної розробки по три теми з числа сотні запитань, що мали бути на іспиті. І кожен з тих студентів мав вислати мені на електронну пошту свої відповіді — самі тих кілька параграфів, що він написав би їх, отримавши на іспиті. Отримавши ті відповіді, я збирався звести їх в одне ціле, розмножити на ксероксі, зшити в теки, а потім продавати по двадцятці за штуку. Придбати їх могли б лише ті, хто вніс свою лепту у вигляді трьох опрацьованих запитань.

Народ неабияк зацікавився, і я одержав від різних людей безліч відповідей на всі іспитові запитання. Жодного разу не розгорнувши підручника, не написавши ані слова, я скомпонував найповніший студентський посібник у світі, що допоміг не одному студентові. Ще й трохи заробив на цьому — такий собі маленький бонус. Наша студентська газета The Crimson надрукувала статтю про цей експеримент з віртуальною академічною групою, а я не мав жодних проблем з іспитом.

Так я відкрив для себе чарівну силу краудсорсингу^[6].

В коледжі з багатьма речами зіткнувся вперше.

Я вступив до кінопрокатної спілки, де заробляли тим, що брали фільми напрокат, орендували в коледжі аудиторію та крутили кіно для студентів. За гроші, звісно. Я побував на фермі у приятеля, вдень учився доїти корів, а ввечері мені накладали шви на підборіддя, коли я з розмаху гримнувся на лід, опановуючи ковзани. Я й досі не визначив, яка з отих двох справ була для мене травматичніша — доїти корів чи накладання швів у медпункті.

На місцевій радіостанції я виграв квитки на перший у моєму житті концерт — це був виступ U2, які саме їздили світом в рамках свого Zoo TV Tour. За студентські роки я змінив не одну професію: був рознощиком на весіллях, барменом (для цього я закінчив чотиригодинний курс у Гарвардській школі барменів і отримав диплом із міксо-логії), подеколи підробляв програмуванням, скажімо, в Harvard Student Agencies, Inc., Spinnaker Software, і навіть був на літньому стажуванні у Microsoft.

Однією з компаній, де я встиг засвітитися, була BBN, де зародилася технологія, що стала прототипом інтернету. BBN була підрядником різних державних установ, тож мені довелося пройти перевірку на благонадійність для отримання допуску до інформації з грифом «Таємно», що відразу за ним іде «Цілком таємно». Ясно, що компанії випадало працювати з такими серйозними державними секретами, що навіть рівні доступу до них доводилося класифікувати.

Працюючи у BBN, більшу частину робочого часу я був змушений проводити у великому відокремленому приміщенні з кількома рівнями захисту, включаючи багаторівневу систему входів з електронними ключами та секретними кодами доступу. Мені заборонено було приносити щось до робочого приміщення і виносити з нього, надто — електронні пристрої, засоби зв’язку чи накопичувачі інформації.

Одного літа я вирішив помандрувати з Кембріджа до Бостона, розташованого за річкою, щоб краще познайомитися з містом. Якимось незбагненним вітром мене занесло до штаб-квартири Бостонського відгалуження «Янголів-хранителів» — так називалася добровільна народна дружина, створена для протидії вуличній злочинності. Все це закінчилося тим, що я на кілька місяців влився до лав організації та разом з рештою її членів патрулював метро і темні бостонські провулки.

В дружині я отримав прізвисько Секрет. Спершу я подумав, це тому, що якось був прохопився про свій допуск до секретних матеріалів. Проте пізніше з’ясувалося, що просто хтось із дружинників спробував охрестити мене Давнім Китайським Секретом.