Ми склали план, як їх привабити. Спершу слід було зв’язатися з тутешньою торговою палатою і запропонувати безкоштовно створити веб-сайт. Потім ми змогли б повідомити всі місцеві компанії, що торгова палата — один із наших клієнтів (промовчавши про те, що на них ми працюємо безкоштовно), прийняти, скільки зможемо, замовлень від місцевих бізнесменів і запастися лопатою, щоб гребти гроші.

Почали з головного. Треба було переконати торгову палату довірити нам виготовлення її веб-сайту. Попри те, що ми зголошувалися працювати безкоштовно, для мене це був перший досвід спілкування з клієнтом. Мав призначити зустріч на 12:30 — з огляду на робочий графік в Oracle для мене це був найкращий час.

Того дня, на який ми призначили зустріч, я почувався тривожно. Ще не маючи позитивного досвіду продажів, я одначе розумів свою місію: переконати представників, що їм потрібен сайт, а ми — достойні бізнес-партнери. Я знав, що зовнішність має не останнє значення, тому, коли об 11:30 пішов на обід, зайшов додому і вдягнув костюм із краваткою, в який вбирався кілька місяців тому на випускний. Також перевірив, чи достатньо в мене візиток. І не забув прихопити заздалегідь підготовані рекламні буклети, що їх кілька днів тому роз-друкував Санджей.

Хоч я і нервував, зустріч відбулася без пригод. Наших клієнтів особливо потішив той факт, що ми пропонуємо зробити для них усе безкоштовно. Наступні кілька тижнів мої перерви на обід чимраз довшали, аж поки я більшість свого часу став проводити в палаті, де ми шукали та погоджували прийнятні для всіх рішення. Тимчасом у Сан-джея довшали ночі: розробка сайту лежала на ньому, і він до ранку сидів за роботою. На мені були продажі та робота з клієнтами, а він відповідав за кінцевий продукт і дизайн. Ми були класною командою.

Менше, ніж через місяць, ми запустили сайт торгової палати і почали готуватися працювати з платною клієнтурою. Нашою першою мішенню став торговий комплекс Hillsdale, розташований далі по тій же вулиці, де ми жили. Нам здавалося, що це буде попадання в яблучко, бо якщо комплекс стане нашим клієнтом, ми зможемо з чистою совістю взятися за розміщені у ньому крамнички: погляньте, казали б ми їхнім власникам, якщо Hillsdale почав співпрацювати з нами, чому б вам не вчинити так само?

Наступних місяців два я проводив в офісі Oracle дедалі менше й менше часу, бо зустрічався і з представниками Hillsdale, й інших, дрібніших, компаній. Зрештою ми переконали власників комплексу заплатити нам $2000 за розробку веб-сайту, керування ним і за хостинг.

І нам це вдалося! Ми отримали першого реального замовника, який нам платив. Нарешті можна було покінчити з нудною і нескінченною рутиною в компанії Oracle та повноцінно взятися за власну справу.

Ми постановили, що саме так і вчинимо.

Того ранку, збираючись сказати шефові, що звільняюся з Oracle, я розхвилювався так, що мало не здурів. Та після півгодинних вагань таки зібрав волю в кулак і пішов коридором до його кабінету. Вже був готовий сповістити йому новину. Він помітив мене через скляну перегородку, поглянув на мене. Наші погляди перетнулися. Я чув, як часто-часто гупає у грудях моє серце. І тут він раптом одвернувся. Лише останньої миті, ковзнувши поглядом прозорою поверхнею, я зрозумів, що зараз у нього хтось є, тож я не зможу поки що сказати йому те, що хотів. Я відчув неймовірну полегшу і пройшов трохи далі, вдаючи, що йду в те місце, яке в квартирах зазвичай розташоване поруч із ванною (воно було саме за шефовим кабінетом).

Щоб мої маневри не впадали у вічі, я помив руки і ще кілька хвилин зачекав. Потім тим же маршрутом повернувся до себе й наступних півгодини обмінювався електронними повідомленнями з друзями. Я прикинув, що півгодини має вистачити, щоб шеф завершив попередню зустріч, додав про всяк випадок ще п’ятнадцять хвилин, зачекав і вдруге рушив до шефа.

Чомусь нерви мої були напружені ще дужче, ніж першого разу. Либонь тому, що я йшов навмання, не знаючи, розмовляє директор з відвідувачами, які в нього були, чи вже закінчив. Якщо ні, то мені доведеться вдруге пройтися повз нього у те ж таки місце, і він зможе запідозрити, що я маю серйозні проблеми з сечовим міхуром або травленням. Хтозна, може, він уже зауважив, що я внадився до тієї «процедурної», що біля нього, а не тієї, що ближче до мене. То й нехай, може, він подумає, що наш заклад вийшов з ладу чи щось таке. Ні секунди не сумніваючись у тому, що думки його зосереджені саме на цьому, я спробував переконати себе, що це все не варте клопоту, адже я й так працюю тут останній день. Та десь там, на межі підсвідомості, мене не покидала думка, що він і через десять років пам’ятатиме про мене тільки те, що я частіше, ніж усі нормальні люди, шастав до «процедурної», та й то не там, де мав би шастати. Це була б справжня катастрофа!