Отже, раз на місяць усі нові працівники компанії приходили в офіс у костюмах і краватках. Приходячи, вони відразу розуміли, що стали жертвами корпоративного розіграшу. Під час післяобідніх зборів їх усіх викликали вперед, і вони мали продемонструвати свої здібності, розв’язуючи різні хитромудрі завдання. Коли до числа наших акціонерів увійшла Sequoia, ми попросили Майкла Моріца прийти на обряд втаємничення, а коли він прийшов, покликали на сцену разом із шістьма новачками, яких узяли на роботу минулого місяця.

Кожен назвався, після чого було оголошено, що з нагоди присутності Моріца вони матимуть завдання — гуртом станцювати під музику, яку ми зараз увімкнемо.

Якщо ви коли-небудь читали про Моріца в пресі, то уявляєте його: інтелігентний, дещо самозаглиблений — такий собі стовідсотковий британець, колишній журналіст, що подався у венчурний бізнес. Тому його намір з’явитися на людях разом із шістьма новачками всі сприйняли з непідробним ентузіазмом. До залу принесли бумбокс, увімкнули його, всі заплескали в долоні, радісно загули. А потім залунала музика. Це була пісня «Макарена»!

Боюся, жодними словами не можна передати почуттів, що викликав Моріц, змушений танцювати під мелодію «Макарени». Не знаю, чи випадало мені бачити щось таке ж химерне. Всі, хто був у залі, качалися від сміху. Я й сам сміявся так, що під кінець цього «виступу» в мене по щоках текли сльози.

Пригадую, я дивився на зал, на щасливі обличчя — і думав: «Не вірю — це якась фантастика!» І річ була не в тому, що Моріц витанцьовував під «Макарену», а всі, хто був у залі, хапалися за животи. А в тому, що відбувалося впродовж останнього року. Ось де була фантастика!

Це було не життя, а справжня казка.

Невдовзі після того, як ми отримали фінансування від Sequoia, я зв’язався з Альфредом, тим самим однокашником, якому продавав піцу в коледжі, й поцікавився, чи не пішов би він до нас на постійну роботу. Тоді він писав дисертацію зі статистики у Стенфордському університеті. Як на мій розум, нудніше, ніж писати дисертацію — сидіти і дивитись, як росте трава.

Упродовж двох попередніх років я все намагався придумати спільну для нас обох роботу. Однією з моїх перших ідей було відкрити у студентському містечку Стенфорда кафе Subway^[17], попередньо придбавши франшизу^[18]. На той час Subway була однією з найдинаміч-ніших франшиз у США, почасти через низьку вартість франшиз і невеликі витрати на організацію бізнесу. Альфред загорівся ідеєю спільного бізнесу, та потім з’ясувалося, що стенфордська адміністрація забороняє будь-яку комерцію на території студмістечка.

Коли ми з Санджеєм лише запускали LinkExchange, я поцікавився в Альфреда, чи не хотів би він попрацювати разом із нами. Тоді йому наша ідея видалася занадто ризикованою, до того ж він боявся, що коли піде з аспірантури, батьки його не зрозуміють, і ми домовилися, що будемо підтримувати з ним зв’язок та час від часу залучати до роботи на правах консультанта.

Проте цього разу Альфред відгукнувся набагато охочіше. Я думаю, що це було пов’язано не лише з тим, що він уже знав про три мільйони від Sequoia, які вже гріли наш рахунок в банку, а й з його усвідомленням того факту, що науковий ступінь — не зовсім те, чого йому хотілося. 1997 року він прийшов до нас на постійну роботу й обійняв посаду віце-президента з фінансових питань.

Наступні півтора року нам запам’яталися передусім тим, що всі дуже мало спали. Фірма стрімко зростала, й так само стрімко ми нарощували штат. Шукати новобранців через знайомих і друзів було вже майже неможливо, тож ми почали набирати на роботу кожного, хто виявляв бажання працювати, головне, щоб кандидат не мав проблем із правоохоронцями (тюремні терміни тривалістю до півроку до уваги не бралися).

Нам стало тісно на поверсі, що ми його знімали під офіс, і довелося почати експансію на інші поверхи будівлі. Ми навіть відкрили точки продажу послуг у Нью-Йорку, Чикаґо. У мене виникало дивне відчуття, коли я йшов коридором і зустрічав там людей, яких не знав навіть в лице. Думаю, що не минало й тижня, щоб у нас не з’являвся якийсь новачок. Я не просто не знав імен людей чи їхніх посад. Я їх бачив уперше в житті! Спускаючись чи підіймаючись сходами і зустрічаючи там людей, я не завжди міг сказати — працюють вони в ЬіпкЕхсНа^е чи в іншій компанії, з якою ми ділили дах над головою.

Тоді мені й на думку не спадало, що в цьому може бути щось недобре. Хоч як крути, той факт, що я не впізнаю людей через шалені темпи зростання фірми, лише додавав екстриму, сім днів на тиждень і двадцять чотири години на добу підтримував високий рівень адреналіну, що його відчували всі ми. Але тепер, заднім числом, я добре розумію, що це було серйозне застереження про те, що от-от мало статися.