Зате міг віддаватися роздумам стільки, скільки хотів. Я вже купив геть усе, що бажав: житло, великий телевізор, комп’ютер, домашній кінотеатр. Я почав щодва тижні кататися до Лас-Веґаса грати в покер. Я грав не заради грошей. Мене заводило бажання перегравати інших. Покер — єдина гра у казино, де ви змагаєтеся не з закладом, а з іншими гравцями, і поки ви сильніші, ніж середній супротивник за столом, у вас завжди є шанс перемогти в довгостроковій перспективі.

Проте більшість мого часу минало у роздумах та самоаналізі. Заробляти гроші далі не було потреби: що я з ними робитиму? Я не знав навіть, чи зможу витратити те, що вже маю. Навіщо ж тоді залишатися в Microsoft, директоруючи у «мирний час», щоб отримати ще?

Я склав перелік щасливих життєвих моментів і побачив, що жоден із них не був пов’язаний із грошима. І зрозумів, що почувався щасливим, збираючи команду, творячи і вигадуючи. Почувався щасливим, коли всю ніч поспіль, аж до світанку, спілкувався з приятелями. Почувався щасливим, коли в середній школі грав зі своїми найкращими друзями. Почувався щасливим, коли їв печену картоплю після плавання. Коли їв мариновані овочі, що їх іще називають «пікулі», теж почувався щасливим. (А от чому так, я не розумів. Вочевидь, тому що вони дуже смачні, а ще мені подобається слово «пікулі».)

Ще я думав про те, як легко суспільство і культура промивають нам мізки, аж ми перестаємо мислити і приймаємо за неспростовну істину: що більше грошей, то більший успіх і сильніше щастя; натомість у кінцевому підсумку щастя — це лише втіха від життя.

І я думав, з якою насолодою я створював, будував і робив усе те, що викликало в мене дикий захват. А скільки можливостей я мав, щоб створювати і будувати, а надто у добу стрімкого розвитку інтернету, і як мало залишалося часу на втілення всіх своїх задумок. Та я однаково розтринькував свій час і марнував життя, щоб знову заробити багато грошей, хоча вже мав їх більше, ніж треба, до кінця своїх днів. У світі назрівали доленосні зміни, а я ризикував пройти повз них, нічого не помітивши, засліплений бажанням заробляти гроші, якнайбільше грошей, дарма, що мав їх уже стільки, що вистачило б на все життя.

Тут я урвав потік своїх думок і сказав собі: «Іншого 1999 року не буде. Що накажеш робити з цим?»

Відповідь я вже знав. Цієї миті я вирішив бути чесним із самим собою і покинути компанію, начхавши на всі гроші, що прив’язували мене до Microsoft.

Через кілька днів я приїхав до офісу, залишив компанії прощальний імейл і вийшов за поріг. Я ще точно не знав, за що візьмуся, але достеменно знав, чого не робитиму. Я точно не збирався сидіти склавши руки і дивитися, як життя пропливає повз мене. Люди вважали мене ненормальним, бо я відмовлявся від купи грошей. Авжеж, наважитися на таке рішення справді страшно — в хорошому сенсі цього слова.

Тоді я цього ще не розумів, але це була поворотна точка всього мого життя. Я вирішив припинити гонитву за грішми — тепер предметом моїх прагнень було задоволення.

Я був готовий до наступної сторінки у житті.

«І що тепер?»

Багато хто з нас пішов з LinkExchange майже одночасно, і всі ми намагалися відповісти на одне і те ж запитання. Щойно ми заробили купу грошей, продавши нашу компанію гігантові Microsoft, тож мали б насолоджуватися плодами своїх старань.

Та багато хто з наших і дня не заморочувався такими грандіозними питаннями.

Згадалися мої дитячі фантазії. Я мріяв працювати в ЦРУ кимось на кшталт Джеймса Бонда, бути винахідником роботів і мешкати у такому будинку, щоб там на першому поверсі були кінотеатр і Taco Bell.

Бути агентом ЦРУ і вигадувати роботів мені вже не хотілось, а от пожити над кінотеатром я б ще не відмовився. І якось мені пофортунило: в самісінькому центрі Сан-Франциско, в будинку за адресою Ван-Несс-авеню, 1000 відкривався мегаплекс AMC^[22]. Там мало бути чотирнадцять залів, а зверху над ними було п’ятдесят три новенькі квартири, що їх от-от мали виставити на продаж. А коли я дізнався, що менше ніж за два квартали звідси є ще й Taco Bell, то зрозумів: це знак. Моя оселя мала бути тут.

Як я пізніше з’ясував, для створення цього куточка забудовникам довелося викупити весь квартал та об’єднати дві будівлі в одну. Крім квартир і кінотеатру тут був іще й тренажерний зал, місце, відведене під ресторан, та кілька офісних приміщень, що їх іще ніхто не зняв.

Я розповів про це місце іншим екс-колегам по LinkExchange. Знову пригадалися студентські роки і ядро нашої компанії, коли ми були нерозлийвода. Ми могли створити свою власну, дорослу версію студентського гуртожитку і сформувати власну спільноту. Перед нами відкривалася нагода створити свій власний світ. Це було щось непере-вершене.