Один по одному члени нашої команди почали перебиратися до цих квартир. Альфред оселився через пару дверей від моєї квартири. На момент, коли туди вселилися всі наші, ми спільно володіли двадцятьма відсотками квартир у всій будівлі й контролювали сорок відсотків місць в асоціації квартировласників. Все це дуже скидалося на гру в «Монополію», от лише ця відбувалася в реальному житті й була підігнана під наші реалії. Ви й гадки не маєте, як це зручно: спонтанно, коли заманеться, узяти і зайти до друга просто в піжамі чи, коли стане нудно, гайнути на кіносеанс.

Ще у процесі переїзду до нових осель ми з Альфредом вирішили заснувати інвестиційний фонд. У коледжі в однієї нашої знайомої вдома жила жаба, і вона запропонувала нам назвати фонд та бізнес-інкубатор Venture Frogs (що можна перекласти як «ризикові жаби» — ред.).

Звісно, ми так і зробили.

Загалом колишні працівники LinkExchange внесли до фонду $27 млн, після чого ми почали контактувати з людьми з інших компаній. Ми відвели одну двокімнатну квартиру під офіс і встановили там зо два комп’ютери і телефони.

Одного дня мені прийшло голосове повідомлення від чоловіка на ім’я Нік Свінмурн, який повідомляв про запуск сайту під назвою shoesite.com. Він мав намір створити такий собі взуттєвий Amazon, що став би найбільшим у світі взуттєвим інтернет-магазином.

На мій погляд, це був просто взірець невдалої затії з інтернетом. Чимало компаній торгували онлайн і кормами для тварин, і меблями — і втрачали на цьому велетенські суми. Крім того, не дуже віри-лося в те, що люди охоче купуватимуть взуття, не маючи можливості приміряти його перед тим.

Я потягнувся до телефону і вже збирався видалити запис, аж раптом Ніків голос вивалив на мене кілька статистичних довідок: обсяг взуттєвої промисловості у США — $40 млрд у грошовому еквіваленті, причому 5% усіх продажів — це замовлення за паперовими торговими каталогами. І саме цей сегмент взуттєвої індустрії зростав найшвидшими темпами.

Простий математичний підрахунок показав, що 5% — це два мільярди доларів. Той факт, що я ніколи не купив би черевиків без примірки, не мав жодного значення. Натомість тут важило те, що люди вже це робили, а якщо так, то чому б не припустити, що продажі через інтернет одного чудового дня зрівняються з продажами за паперовими каталогами. І ми з Альфредом вирішили, що цю тему принаймні варто обговорити.

* * *

Ми зустрілися з Ніком у неформальній обстановці у нашій квартирі. Він прийшов до нас у пляжних шортах і футболці. Здавалося, Нік ще вчиться у коледжі, а до нас забіг перекинутися двома словами, поки ще не скінчився обід.

Ми й не думали вдавати, начебто сидимо в крутому офісі, а Нік не напускав на нас туману, ніби це лише одна з його ідей. Зате було чудово видно, як його захопила така можливість. Виявилося, що кілька років тому він закінчив коледж.

Нік виклав суть своєї пропозиції трьома реченнями:

— Обсяг взуттєвої галузі у США — $40 млрд, з яких на продажі за каталогами припадає два мільярди. Є всі підстави вважати, що електронна торгівля зростатиме й надалі. І дуже вірогідно, що в близькому майбутньому люди й далі користуватимуться взуттям.

— Ти маєш якийсь досвід торгівлі взуттям? — поцікавився Альфред.

— Ні, але кілька місяців тому я був на виставці взуття в Лас-Веґасі, і дехто з людей, з якими я спілкувався, погодилися, що сама ідея цікава.

— Так, може, тобі варто підшукати когось, хто має відповідний досвід? — запитав я.

— Так. Ідея начебто непогана, — погодився Нік.

Ми вирішили залишатися на зв’язку і зустрітися знову, коли Нік знайде когось, хто має досвід торгівлі взуттям і готовий приєднатися до компанії. Ще я попросив Ніка, щоб він придумав якусь іншу назву. Зкоєзіґє — занадто загальна назва для веб-сайту, крім того, вона відсікала будь-які можливості подальшого розширення нашого бізнесу на інші товарні категорії.

Як мене осяяла така оригінальна думка (розповідає Нік)

Пригадую, мені завжди здавалося, що купівля взуття не мала би бути такою складною справою. Магазин за магазином, супермаркет за супермаркетом, а я не міг знайти собі пари пристойної взувачки. І це при тому, що я не почувався, ніби живу в якійсь тмутаракані. Якщо я не міг знайти годящих черевиків в околицях Затоки Сан-Франциско, то можна тільки уявити собі труднощі людей, які живуть деінде.

У той час у мережі була тільки жменька сімейних крамничок, що жодним чином не полегшували процесу купівлі. Тож я і подумав: чому б не створити єдиний віртуальний майданчик, куди люди могли би прийти, знайти там саме те, що треба, потрібного розміру — і через кілька днів отримати з доставкою додому? Ідея така проста — і чому цього досі ніхто не зробив?

Вона здавалася шикарною, аж поки я зрозумів причину — не все так просто. Взуттєва галузь — річ надзвичайно фрагментована і не вельми «просунута» у технічному сенсі. Але якби я зміг знайти спосіб з'єднати поодинокі точки продажу взуття в одну мережу, це могло б розв'язати проблему.